Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [799]
Пошук
Наше опитування
За кого хотіли б голосувати на виборах до ВРУ?
Всього відповідей: 33
Друзі сайту
[13.07.2017][Мої статті]
16 октября 1941 года – секретный день советской истории (0)
[08.10.2016][Мої статті]
Екогромада випустила в Дніпро рибу (0)
[30.09.2016][Мої статті]
Стан головної річки України. (0)
[29.09.2016][Мої статті]
«ЕкоГромада» на сторожі довкілля – Валентин Рак (0)
[26.08.2016][Мої статті]
"Цой жив!". І не лише в зоні АТО... (0)
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Бухгалтер з острова Маврикій

Бухгалтер з острова Маврикій

Бухгалтер з острова Маврикій

Що я робив в Созополі?

Сидів у кафе і пив пиво. По-болгарські біра. Мого улюбленого сорту "Пірін" не було, тож я взяв "Загорку". Теж гарний напій.

Щедро світило сонце. Неподалік тепло шурхотіло море. По шосе неспішно рухались машини. Іноді між столиками легко прошмигувала моя гарна приятелька — офіціантка Цвітанка.

На душі було легко і спокійно.

Підійшов, нахлюпавшись в морі, Антік — старовинний приятель і компаньйон. Бухнувся поруч, показавши Цвітанці два пальці, — як завжди, подвійна половинка кави і бокал сухого вина "Софія".

— Як вода? — спитав я, аби щось спитати.

— Шикарна! — відповів Антік, аби тільки щось відповісти.

Мудро помовчали.

Взагалі, в Болгарії ми опинилися зовсім випадково. Мені обридло сидіти у розпеченому Києві, Антіку обрид душний Миколаїв. У Крим їхати не схотіли з патріотичних міркувань, — хай місцеві кацапошовіністи сидять без наших грошей, тож взяли і чкурнули до Болгарії. Покатавшись країною, провідавши друзів, опинились у Бургасі. Велике місто, порт, все платне. Гамір. Пилюка. Купа народу. Тому поїхали далі, вздовж узбережжя, у бік Туреччини. Так опинились тут, у Созополі, мальовничому курортному містечку, де починається Бургаська затока.

І от сидимо. Мовчимо. П’ємо. Я пиво, Антік вино.

До речі, про Антіка. Ніякий він не Антік. Має ім’я і прізвище, але для нас — просто Антік. Ще з далеких студентських часів, коли був запеклим антикомуністом. Тому і отримав це прізвисько — Антік. Після університету, Антік повернувся додому, у Миколаїв, працював у районній газеті. Потім став редактором власної газети. Трохи там позаймався бізнесом, досить таки вдало, бо був помічений місцевими комерційними королями, які запросили стати співзасновником і виконавчим директором маленької фірми.

Антік погодився. Зовсім несподівано маленька фірмочка під керівництвом Антіка, перетворилася у велику виробничу фірму, яка будувала котеджі, щось там продукувала, мала автобус "Мерседес", купу вантажівок і легкових авто, активно щось ввозила до Росії і звідти щось вивозила...

...Антік впорався з вином і кавою, дістав окуляри, гарні сигарети "Ротманс", запалив, замріяним поглядом блукаючи мальовничими скелями, що уривалися біля моря.

Поринув у філософію. Я не став йому заважати, знаючи, що Антік невдовзі видасть черговий трактат про зміст життя, красу природи, вічність, нескінченість і таке інше. Мою увагу привернув гарний "БМВ", що зупинився поруч з нашим кафе, і розкішка блондинка в темних окулярах, яка повільно вийшла з машини. Мадам була вдягнена в ефектний білий костюмчик, що складався з елегантних шортів і легкого піджачка-блузи, явно одягненого прямо на голе тіло.

— Не більше тридцяти і не менше двадцяти чотирьох років, — професійно визначив філософ Антік, миттєво повернувшись у реальність, — німка чи скандінавка.

Я демонстративно повернувся до незнайомки спиною, усім своїм виглядом демонструючи абсолютну байдужість і до блондинки, і до її "БМВ", і до псевдо-філософа Антіка, готового проміняти високі ідеї на пару струнких ніжок.

— Одна подорожує, — вдав ніби не помітив мого жесту Антік. — Ось побачиш, сяде десь недалеко від нас.

Чесно кажучи, ми, нордичні слов’яни, завжди відчували себе в Болгарії трохи ніяково. Трьохсотлітнє панування турків внесло певні зміни у генетичний код, тому відрізнити болгарина чи болгарку від турків, дуже важко.

Ми ж страшенно виділялися. І зростом, і кольором волосся. Помірний блондин Антік, з майже двохметровим зростом, і в Україні проходу не мав від дівчат, а в Болгарії взагалі відчував себе зменшеною копією Бельмондо.

У цей час незнайомка ввійшла в кафе, і Антік, аби нахабно не світити окулярами у її бік, перевів очі на море.

Щось там навіть збирався сказати.

— Привіт, хлопчики! От кого не сподівалася тут зустріти, так це вас!

Ми перелякано підняли очі. Блондинка стояла перед нами, тож і говорила з нами.

-Е... є... Привіт! — мекнув Антік.

-Ага! — чомусь погодився я. — Добрий день!

-Не впізнаєте? — весело спитала вона.

-Мє... є... — знову мекнув Антік. .

Вона зняла окуляри, одночасно поправивши волосся.

— А, впізнав! Ну ти і змінилася! — радісно заволав я, зрозумівши, що перед нами колишня Антікова однокурсниця Алла, яка, до речі, у свій час палко Антіка кохала. Правда, в односторонньому порядку.

Я схопився з місця, чмокнув Алку у обидві щічки, люб’язно мені підставлені, потиснув руку, всадовив за столик, одночасно махнувши офіціантці.

Антік був у глибокому нокдауні. Широко розкритими, переляканими очима, глипав то на мене, то на неї, і не знав, що сказати.

В принципі і я не знав про що говорити, тому автоматично видавав компліменти, нарешті спитавши, чи не перекусить вона з нами.

— Цікаво, для чого я тут зупинилася? — питанням на

питання відповіла Алка.

Підійшла, незадоволено зібгавши губки, офіціантка, подала меню. Алка швидко щось вибрала, блимнула на нас і засміялась.

-Ну і вигляд у вас! Наче в зоопарку. Не чекали?

-Завжди готові до приємних зустрічей! — автоматично спрацював мій язик, і лише після того мозок осмислив самоуправство голосового апарату.

-Як твої справи? — нарешті ожив Антік.

-Прекрасно! — наче тільки цього і чекала Алка, повністю переключившись на Антіка.

-Одружилася? — конкретизував я.

-Ти що! Ні, звичайно...

Краєм ока я помітив, що Антік полегшено зітхнув. Помітила це й вона.

— А ви?

— В жодному разі! — в один голос заволали ми.

Вона теж розслаблено усміхнулась.

* * *

Алка була корінною киянкою. З татом-мамою, квартирою, дачею, автомобілем. У нашому, гуртожитському уявленні — "крутою" дівчиною. Всі ж розуміли, що п’ять веселих студентських років пролетять — не помітиш. А кому ми безродні потрібні? Їхати кудись у провінцію - безглуздо. Ну, які перспективи можуть бути у кореспондента якоїсь обласної газети? А уявіть собі забиту "районку" у глухому райцентрі. Ні житла, ні зарплати, ні перспектив.

Те ж саме чекало і в Києві.

Але Київ... Столиця... За це варто було поборотись.

Як? Дуже просто. Вийти заміж, вірніше, одружитися на киянці. І — автоматично квартира, прописка, будь-яка робота, навіть посада у найпрестижнішому виданні.

Тому до Алочки підбивали клинки ого-які парубки. Правда, безродні. З гуртожитку.

А вона любила Антіка.

Безтолкового філософа, рафінованого інтелігента, ідейного оорця за демократію. Високого, худого, розумного і доброго.

Антіка чомусь любили майже всі дівчатка. Якоюсь незрозумілою, ніжною, ну просто материнською любов’ю,

Антіка не просто любили. За ним сохли. Як квіти без води. Це нас, його друзів, страшенно забавляло. Ми любили підколювати Антіка, звертаючи його увагу на томні очі однокурсниць. Антік же до тих поглядів ставився дуже серйозно, розпочинаючи з дівчатками довжелезні інтелектуальні розмови.

Дівчатка розпадались як шматочок цукру-рафінаду у склянці гарячого чаю.

Алочка теж розпадалась.

На останньому, п’ятому курсі, навколо Антіка творилися страшні речі. Довкола спокійного, непорушного, як скала, довгов’язого Антіка, кипіли такі пристрасті, що ми просто "випадали" від захвату.

Все закінчилось тим, що улюбленець дівчат, плюнув на все і поїхав за розподілом у рідний Миколаїв.

Я, тоді вже студент-п’ятикурсник, якраз потрапив на перший у своєму житті теплохідний круїз Київ — Відень. Правда, до Одеси. Поки теплохід пішов по Дунаю кудись до Румунії, де зустрічався з австрійським судном, перегружав туристів, я, не довго думаючи, чкурнув у гості до Антіка.

Антік був сумний і печальний.

-Ну як? — обережно спитав я.

-А, ніяк. Мабуть одружусь.

-З ким? — підскочив я.

-Хто перший приїде, на тій і одружусь!

Ледве дочекавшись теплохода, тиждень протанцювавши і пропиячивши на борту у веселій компанії багатих західних туристів, відбувши прощальний банкет, я нарешті вигрузився в Києві.

І зразу ж по Антікових дівчатках.

— Чули? Хто перший до Антіка приїде, на тій одружиться!

Алка виїхала у той же день вечірнім поїздом. Через день повернулася заплакана...

* * *

Надута Цвітанка принесла обід. Ми не поспішаючи взялись за їжу.

Надивившись за п’ять років на своїх ровесників, які ні з того, ні з цього, абсолютно несподівано, не маючи ні стартового капіталу, ні впливових родичів, ні, здавалося, ніяких ділових задатків, буквально за кілька місяців "зашибали" такі гроші, що знайомі просто бісилися, я намагався якось логічно пояснити шлях Алки до явно дуже дорогого "БМВ", можливості подорожувати.

Найпростіше, що приходило в голову — вдало вийшла заміж.

Але, каже — не одружена.

Виграла в лотерею? Спадок від американських родичів?

Абсурд.

Значить, розпочала бізнес.

Який?

Явно чимось торгує. Скоріш за все, з закордоном. Щось вивозе. Метали, сировину, наші товари. Незрозуміло, правда, як в такий крутий бізнес потрапила.

Цікаво.

-Ти, до речі, куди їдеш? — запитав я здалеку.

-А, так, нікуди. Катаюсь...

Дуже вичерпна відповідь.

-Машина твоя? — не вгамовувався я.

-Звичайно! — чомусь навіть образилась вона,

-А живеш зараз де?

— То там, то там... Що ти пристав! — огризнулася вона. — Сто років не бачились, а ви якісь не такі, провокаційні питання задаєте! Про себе розкажіть!

Заговорив Антік. Душевним, тихим, м’яким голосом розказав, чим займався останні три роки. Щось там "збрякнув" і я.

Цвітанка забрала посуд. Антік широким жестом розплатився, щось там накинувши "на чай".

-Ви де зупинились, хлопчики?

-Поруч, через дорогу, у кемпінгу.

-Приймете у компанію?

-Без проблем!

Галасливою компанією — заговорили раптово всі і про все — перейшли вузьке шосе Бургас — Мічурін, підвалили до адміністраторші.

Алка вправно дістала  якийсь незнайомий нам паспорт, досить чистою німецькою (!) мовою попросила люксові апартаменти на одну персону, обов’язково з душем, гарячою і холодною водою, стоянкою для авто. Адміністраторша заметушилась, щось там підрахувала, назвала фантастичну для нас суму—20 доларів на добу. Ми ж, за будиночок без зручностей на два ліжка, платили п’ять доларів. Адміністраторша видала ключ, Алка повернулася до автомобіля, повільно в’їхала на територію, видивляючись потрібне бунгало. Ми йшли позаду, розраховуючи допомогти перенести речі. Але Алка від допомоги відмовилась, сказавши, що прийме душ, переодягнеться і сама прийде до нас.

Ми задумливо поплелися до власного будиночка.

-Щось зрозумів?

-Нічого, — признався Антік. — Паспорт якийсь не наш. "БМВ". Грошей повно. Невже Алка пішла у бізнес?

-Ясно, що пішла! Сюжет буде шикарний, якщо розкаже. Точно повість напишу!

-Слухай, у тебе пиво є? — раптово спитав Антік.

-Звичайно, дві пляшки!

-А сало?

-У якого українця немає сала!

Я дістав пива, сала, порізав тоненькими шматочками, Антік витяг чорного хліба, ми відкрили пиво, і для солі жуючи сало сьорбали "Загорку".

Звичайно, говорили про Алку.

-Ти її хоч любив?

-Я їх всіх любив, — видав мудру фразу Антік.

-Тоді легше...

-Давай не будемо про це... Взагалі, не будемо в неї нічого розпитувати. Захоче, сама розповість.

На тому і зійшлись.

Алка прийшла в легкому халатику, модняцькому кепі і в темних окулярах.

— Ну що, хлопчики? Купаємось?

Ми рушили на пляж, де мій водій Коля, старанно роблячи вигляд, що збирає камінці, сам же нишком любувався голими дівчатками, які загоряли біля самої води. На нудистську вахту Коля заступав з самого ранку, закінчуючи спектакль пізно увечері, перериваючись тільки на їжу. Як на гріх, в Києві, Коля забув власні плавки. Купатися в "сімейних" трусах відмовився категорично. З’являтися на пляжі взагалі без трусів не хотів і думати. Я виділив йому свої велетенські плавки, які колись придбав в Еміратах — теж свого часу забув... Плавки досить цікаві — для аквалангістів. В обтяжку і до колін. Враховуючи те, що у мене п’ятдесят четвертий розмір, а у Колі — сорок восьмий, можна уявити, як він страждав у тому "мішку", постійно прив’язуючи його, то притримуючи рукою... Але купатися без плавок так і не зміг.

Попірнавши в морі, ми розстелили ряднину, де втрьох вляглися, і я, здається, задрімав. Коли прокинувся, ні Алки, ні Антіка не було. Втекли. Роззирнувшись, я помітив їх в морі — на яскравому водному велосипеді. Дрейфували віддалік, видно про щось жваво розмовляючи.

З’явився Коля, тягнучи пиво.

Лише ввечері Алка розповіла мені свою історію.

* * *

Після університету дівчина влаштувалася в одну велику газету, де її кинули на економічні теми. Так, як в економіці молода журналістка нічого не тямила, записалася на курси бухгалтерів — для підвищення освітнього рівня. Закінчила. Зразу і вакансія підвернулася, — на півставки бухгалтером в малесеньку фірму. Півставки ті виявились навіть більшими від основної, газетної зарплати. Так Алка і втяглася, зовсім по-іншому почавши писати про бізнес, доволі швидко ставши відомою особою в ділових колах. Громадське життя якось владналось, хоча особисте ніяк не клеїлось. Все не могла знайти того єдиного, з ким можна створити сім’ю, народити дітей...

З Іваном Михайловичем познайомилась зовсім випадково, — у банку. Вона проводила платіжку, він теж, щось там спитав, вона відповіла. Розговорились, познайомились, обмінялись візитівками. Про себе вона відзначила його стрункість, моложавість — людині вже за п’ятдесят, а виглядає значно свіжіше.

Новий знайомий виявився академіком власноруч створеної кишенькової академії, займався бізнесом, науковими розробками, мав кілька фірм. Придумав і розробив якийсь унікальний медичний прилад, який, Алка так і не розібралася, що років на двадцать перевершував все існуюче обладнання. Правда, для того, аби той прилад довести до серії, потрібно було три мільйони доларів. Чекати від рідного уряду таких грошей — справа даремна. Академік, так про себе назвала Івана Михайловича, Алка, і не збирався чогось чекати. Він роздобув адреси наймогутніших наукових фондів, відправив туди купу листів, і йому, майже відразу, відкрили кредитну лінію. На півтора мільйони доларів. Американський фонд, що дав гроші, поставив кілька умов. Одна з них — на протязі двох років гроші повинні "прокрутитися", навар треба було розділити і половину дати тим людям, які кредит вибили. Нові друзі Академіка виявились людьми тямущими і досвідченими, швидко оформили потрібні папери, перевели гроші у вільний банк на острові Маврикій. На той момент Академік зареєстрував на Маврикії кілька фірм, відкрив рахунки, зняв офіс, житло... Вся ця діяльність йшла паралельно з романом, який він закрутив з Алкою. Дівчина навіть не помітила, як закохалася у цього сильного, розумного, впевненого у собі чоловіка. З ним їй було затишно і спокійно. Одружуватись вони і не думали, просто тихо жили разом.

Вона абсолютно не здивувалася, коли він запропонував разом вилетіти на Маврикій — потрібна була надійна людина з певним бізнесовим досвідом. Алка звільнилась з роботи, спакувала два чемодани і вирушила в нове життя.

Як я зрозумів з її розповіді, Академік зробив її компаньйоном, довіривши право підпису фінансових документів. Її завдання було простим: слідкувати за рахунками, у потрібний момент відправляти гроші у потрібне місце. Бухгалтер з острова Маврикій. Швидко освоївшись, вона провела Академіка до Києва, почавши вивчати країну, до якої її закинула доля.

Держава — острів Маврикій — належить до Маскаренських островів. Крім власне найбільшого острова Маврикій, де знаходиться столиця Порт-Луї, є ще острів Родригес, острова Кардагос-Карахос, острова Агалега. Площа — дві тисячі квадратних кілометрів. Населення — мільйон чоловік.

Місто — Порт-Луї, де тепер, в орендованому будиночку, мешкала Алка, схоже на середній український райцентр — приблизно сто п’ятдесят тисяч мешканців, пара театрів, купа ресторанів, барів, нічних клубів, дискотек, шикарні пляжі, міжнародний аеропорт. Правда, насолоджуватись принадами того південного раю, Алці особливо було ніколи. Академік почав вкладати гроші. Факси з Києва йшли один за другим. Алка ледве встигала розсилати гроші, оформляти документи. Коли все владнали, прилетів страшенно задоволений Академік. Розповів, що валюту вигідно розмістив в українських банках, які зразу ж пустили її в оборот. Тепер щомісяця на їхні рахунки, у безмитній зоні Маврикія, почнуть капати солідні дивіденди. Крім цього, Академік залишив у Києві десяток головастих хлопців, які за сто доларів на місяць доводили до пуття його прилад, про який Алка, чесно кажучи, вже й забула.

Щасливий Академік, з якого так і перла енергія, за кілька днів облазив весь Маврикій, чим абсолютно вимотав Алку. І коли та злягла від спеки, орендував яхту з капітаном-господарем, і пустився в невеликий круїз до Мадагаскару. Не врахував норову Індійського океану. Налетів несподіваний тропічний тайфун і зв’язок з яхтою перервався. Розшуки нічого не дали. Академік щез. Пропав без вісті.

Алка залишилась одна на Маврикії. В орендованому будиночку, з факсом, кількома банківськими рахунками з солідними грошима, і неминучими дивідендами з Києва.

Подумавши, нікому нічого про трагедію повідомляти не стала. Жила так, як і раніше, регулярно розсилаючи факси.

Через місяць, з Києва дійсно прийшли перші проценти. Прорахувавши всі можливі варіанти, Алка дійшла висновку, що протягом найближчих двох років, ні про що можна не турбуватися. Гроші працюють. Вчені щось там розробляють і мабуть розроблять. Фінансовий звіт виконати вона в змозі. Занурившись в документи, вона виявила і неприємну річ, — готівку, виявляється, можна знімати тільки на відрядження, і мізерну суму на зарплату. Дівчина одразу ж спакувала чемодани, виписала на себе шикарне відрядження на чотири місяці, зняла гроші і вилетіла в Німеччину, Там зразу ж придбала майже новий автомобіль, і рушила в мандри. Після Німеччини — Бельгія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Італія, Австрія, Угорщина, Румунія, тепер ось Болгарія.

-А тепер куди? — спитав я.

-Заскочу, можливо, в Туреччину, потім до Греції, а там не знаю...

Ми помовчали. Вона сьорбнула вина, ковзнула поглядом по кільком парам, що інтимно танцювали у напівпітьмі бару, де ми сиділи.

—Пішли потанцюємо? — запропонувала,

Я погодився.

— Ти тільки Антіку нічого не розповідай, — поклав ши руки мені на плечі, попросила вона.

Я пообіцяв.

Потанцювавши,  рушили до колективу — у нічну дискотеку, де з вечора ми традиційно займали столик.

-Куди ви пропали? — ревниво накинувся на нас Антік.

-Спілкувалися! — лукаво глянула на мене Алка. — Пішли, потанцюємо! 

І вони зникли у натовпі,

* * *

Протягом трьох наступних днів ми тільки те і робили, що купалися, бродили по ресторанам і кафе, каталися на човнах. Поспілкуватися з Алкою більше не вдалося. Пильний Антік повністю заволодів її увагою, дозуючи контакти з нами. Ми тільки посміювались з того.

А потім Алка з Антіком зникли. Поки ми були на пляжі, зібрали манатки, залишили маленьку прощальну записку, і виїхали у невідомому напрямі.

Ми втішено посміялись.

Довідпочивавши, заїхавши на нашій невтомній "Таврії" до друзів у Пловдив, потім у Софію, ми рушили додому, в Київ.

-Гарно Антіку на Маврикії, — зітхав водій Коля, коли ми стояли в черзі на мосту через Дунай.

-Купається, мабуть, Антік в Індійському океані, — замріяно згадав нашого супутника Коля, коли ми стояли у пробці в Бухаресті.

-І чому я не Антік? — питав себе Коля, коли ми знову в’їхали в Україну, кинувши румунським митникам "на лапу".

На тому наші спогади про Антіка і Алку закінчилися. Знали — обов’язково об’являться. І об’явилися. Вірніше, об’явився один Антік. Вранці зателефонував із Борисполя.

— Не можу вибратися з цього клятого аеропорту!

Автобусів немає, а таксисти хочуть таку ціну, що краще

кудись вилетіти. Забереш звідси?

Я завів свою вірну "Таврію", підібрав страшенно засмаглого Антіка біля аеровокзалу. 

- Ну як? — спитав, коли виїхали на трасу.

-Класно покатався. Туреччина, Греція, Італія. Єгипет, Танзанія, Маврикій. Пожив як в раю. Алка класно влаштувалася. Мало не одружився.

-Чому ні?

-Ти розумієш, саме тоді, коли у нас все було найкраще, повернувся її Академік. Він, виявляється, мало не загинув після шторму. Яхта затонула. На п’ятий

день їх підібрало якесь контрабандистське судно. Завезли кудись в Африку. Хотіли продати в рабство. Десь у якійсь ямі тримали. Ледве втекли. Без одягу, грошей. Просили милостиню, десь працювали. Два місяці добирались. Приїхав, а тут я. Думав, битися буде. Ні,

інтелігентний мужик. З Алкою у сусідній кімнаті поговорив, давав двадцять тисяч доларів, аби ми добрались, і на життя вистачило. Вона відмовилась. З ним залишилась. А я ось тут.

Антік тяжко зітхнув. Дістав сигарети. Запалив.

-Повернусь додому, одружусь. На першій, хто погодиться!

Далі їхали мовчки. В квартирі Антік прийняв душ, пообідав, почав збиратися до Миколаєва.

Вже на пероні, біля поїзда, коли востаннє потиснули руки, сказав: — буде дзвонити, скажи, що все, мене нема. Одружився я!

Алка не телефонувала,

А Антік одружився.

У нього все гаразд. І донька.

Інколи я про Алку думаю.

Як вона там, на Маврикії...

1995 р.

Виктор Тригуб

 

Від автора: Колись давно, на початку 90-х, довелося позайматися бізнесом. Спілкувався з цікавезними людьми. Когось вже нема. Хтось повернувся до нормального життя. Хтось досяг значних результатів. Вражень було так багато, що через якийсь час, почав писати оповідання. Несподівано для себе. Видав пару книжочок, які роздарував знайомим. І кинув те заняття, забувши про літературний імпульс. Днями, випадково, знайшов одну з книг. Перечитав, і зрозумів, що ті напівнаївні оповідання, досить точно передають оту неповторну атмосферу ділового світу перших років Незалежності. Характери. Схеми бізнесу. Любовні інтрижки. Реальні пригоди, які іноді сприймаються як фантастика. Вже не пам*ятаю всіх деталей. Людей. А Созопол і досі стоїть перед очима. Море, пляж, кафе... Відгомін молодості. Улюблені дев*яності. Тоді все тільки починалося... Класно було...

Категорія: Мої статті | Додав: defaultNick (08.06.2013)
Переглядів: 122 | Теги: Бухгалтер з острова Маврикій | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: