Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [799]
Пошук
Наше опитування
За кого хотіли б голосувати на виборах до ВРУ?
Всього відповідей: 33
Друзі сайту
[13.07.2017][Мої статті]
16 октября 1941 года – секретный день советской истории (0)
[08.10.2016][Мої статті]
Екогромада випустила в Дніпро рибу (0)
[30.09.2016][Мої статті]
Стан головної річки України. (0)
[29.09.2016][Мої статті]
«ЕкоГромада» на сторожі довкілля – Валентин Рак (0)
[26.08.2016][Мої статті]
"Цой жив!". І не лише в зоні АТО... (0)
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Українці на мінних полях Афганістану

Українці на мінних полях Афганістану

Упродовж неспокійних 1980-х тисячі українців воювали в Афганістані. І не просто воювали, а кожен день наражалися на небезпеки. Адже їх посилали більшовицькі вожді на найнебезпечніші ділянки тієї жахливої пекельної м’ясорубки виконувати, як тоді казали, інтернаціональний обов’язок.

Але це було чимось схоже на мирну оранку. Коли б не довбала броню вибухова хвиля, не летіли над головами осколки мін… Наші сапери повертали до життя пустку на околицях афганської столиці. Подивитись, як все це відбувається командування обмеженого контингенту радянських військ запросило американських, західнонімецьких журналістів. У пресі вже називалася цифра — 1518. Стільки мінних полів було ліквідовано в Афганістані до цього дня. Журналісти приймали участь у знищенні 1519-го.

- Це буде мінен-пікнік! — захоплювався журналіст із західнонімецького радіо, оглядаючи столи.

Застелені скатерками, вони визивно біліли під високою запоною із маскувальної сітки. Запона відкидала глибоку тінь. На крохмальній білизні зеленіли спітнілі пляшки «боржомі».

Околиці томились від спеки… Синусоїда бурих гір на горизонті… Пустки в ритвинах і грудах зі щетиною верблюжої колючки. В метрах ста п’ятдесяти починалося вже мінне поле.

На його краю біля фанерного щитка з попереджувальними написами на російській і на дарі громадилась броньована машина розмінування. Подібно простягнутій вперед загребущій руці, важко опираючись на землю стальними зубами тралу. Машина мала утюжити мінне поле. Це було оптимальним способом його знищення.

Один із офіцерів-саперів поглянув на панаму і рижу бороду телевізійника-американця, порушив протокол зустрічі і по-простому пожартував:

- Чи не тебе, хлопець, бачив на днях у бінокль по ту сторону поля?

Із запізненням після перекладу засміявшись, рижий американець енергійно захитав головою. Його колега наставляв на триноги камеру. Всі дістали блокноти.

Представник командування полковник Г. Терещенко, сапер, син сапера другої Світової війни повідомив: прийнято рішення ліквідувати мінне поле № 44. Причини: розширення будівництва попереду найближчого кишлака кала-Джаббархан, прохання селян, що бажають використовувати пустку для випасу худоби…

Поле № 44 було за мір­кою саперів звичайним — двісті метрів на п’ятдесят. 71 протипіхотних осколочних мін затяжної дії було встановлено 28 червня 1983 року на «язиці» степу Каризи-калан, вповзаючому мало не на околицю Кабула. Про це педантично повідомляв формуляр, що лежав на столі серед пляшок «боржомі».

- Буденна робота, — підтвердив керівник операції полковник М. Єловик. — Технологія така: спочатку тралить БМР, потім виходить відділення саперів з міношукачами і щупами, потім розрахунок мінно-пошукових собак. А ось коли в землі фугасні протитанкові міни натискної дії в пластмасових корпусах, тоді головна робота для саперного відділення перевірки. Тонка робота, ручна…

Двоє афганських вій­ськових розглядали разом з журналістами схему розташування мін. Генерал-майор Мухаммад-Аюб Монсур, який очолював інженерне управління Міністерства оборони Афганістану. Полковник Абдул Шукур — начальник відділу, він відповідав за облік ліквідованих радянських мінних полів. їх було встановлено за весь час 2131. Три четвертих вже було ліквідовано.

- З радянськими полями у нас проблем немає, — говорив генерал Мансур, — а ось душманськими мінами земля наша нашпигована, як плов родзинками. Тільки наївна людина або, навпаки, шкідлива, може не бачити різниці. В чому вона? Та в тому, що поля, поставлені радянськими саперами, або нашими військами, прикривають підступи до військових об’єктів-аеродромів, застав, постів, військових містечок. Або оберігають важливі народногосподарські споруди — ГЕС, ЛСП, тунелі, мости. При тому все це господарство — під наглядом і строгим контролем. Кожна банда веде свою мінну війну (часто з допомогою іноземних інструкторів і радників), встановлюючи окремі або групи мін на дорогах, щоб порушити транспортний зв’язок, біля кишлаків, джерел води. Ось ці загородження і поля без карт і позначень, смертельно небезпечні для мирних жителів і біженців, що повертаються.

Терористи намагаються розповсюдити мінну війну на Кабул і інші міста. На вулицях залишають начинені вибухівкою автомашини, автобуси, магнітні міни, підкидають міні-сюрпризи у вигляді авторучок, різних предметів, які може підібрати кожна людина, а особливо діти…

- Взагалі ми ставимо міни для охорони, а бандити — для підлості, — резюмував полковник Єловик. — Тільки інжерні війська, війська ОКСВ знешкодили за 8 років біля 250 тисяч душманських мін. Але це лише для короткості говоримо — душманських. Їх виготовили в США, Італії, Бельгії, Англії, Китаї, Пакистані, Єгипті. Роботи нам вдосталь. Ні один навіть малий підрозділ не йде в гори без саперів. Постійно займаємось розмінуванням кишлаків. Приходять старійшини: пора сіяти, а на полі — міни. Буває і так: бійці ведуть розмінування, а по них б’ють із «зеленки». Очищаємо від мін підходи до джерел води, арики, мости…

- Чим довше тягнеться ця війна, — зітхає генерал Мансур, — тим важче нам прийдеться потім, коли настане пора очищати землю від мін…

Разом з тим підполковник М. Півнів, начальник групи розгородження, вже «озброївся» рацією:

- Я — «Вишка». «Каток», заводь машину! — командує він до стоячої на кінці поля БМР. Там, в броньованому череві, його розпорядження приймає екіпаж — механік-водій сержант Володимир Митрофаненко і рядовий Микола Шкитів.

- Відділення саперів на місці? Будьте готові! — це наказ командиру саперного взводу лейтенанту Віктору Блажійчуку.

- «Каток”! По сигналу червоної ракети — вперед!

Зашипіла в небі ракета. БМР викинув клубки диму і вповз на мінне поле. Із-під гусениць коротко запалахкотіло полум’ям. Вгору шугонув стовп пилюки і завис над машиною.

- «Каток”! Розворот вліво! Пройдеш між своїми слідами ще раз для гарантії! Вперед!

"Піу-піу» — проспівали над головами журналістів осколки. В принципі їхній розлет — метрів на сто. Але може бути і непередбачуване. Виходило, що так і вони долітали майже до шатра, звідки на поле націлились об’єктиви кіно- і телекамер.

- «Каток», стій! — командує Півнів, — всім відійти… — «Каток», вперед! Мінний плугатар задрижав знов важким корпусом, віраж за віражем ялозив на полі…

Коли журналісти у Півніва запитали, як самопочуття у хлопців, той відповів, що розривами вже по вухах настукало. Відчуття приблизно таке, ніби молотком по голові. А на підривах на протитанкових мінах у хлопців кров з носа і вух. А на днищі машини подвійна броня прогинається, пара катків вилітає, а синок сидить в середині покаліченої коробки, іноді в обіймах металу, ніби Дюймовочка листочками, — живий… Ми всіх їх представляємо до нагород.

Вони їх заслужили вже тим, що сідають за важелі машини розмінування…

"Піу-піу» — знову рвали небесний шовк осколки. Журналістів попросили відійти ще далі: береженого аллах береже.

Звучить нова команда: «Каток», стій! Відпочинь…

Через байраки журналісти добираються до завмерлої БМР. Біля машини на землі, розвернутої гусеницями, вони йдуть не без остраху, хоча мабуть з вірою, що всі можливі вибухи броня взяла на себе.

А відділення саперів вже на місці. Лейтенант Блажійчук, поправляючи каску, попереджає: — До бемееру не підходити…

Вже на відстані видно: з люка виглядає світловолоса стрижена голова, червоне не то від загару, чи то від напруги, лице.

- Як справи, синок? — запитували журналісти. «Синок» тільки невизначено посміхається. Що запитувати? Адже вони все знали від Єловика: Володя Митрофаненко тричі був контужений, раз вісім підривався на протитанкових мінах. А БМР, на якій він трудиться, знаменита і належала нещодавно молодшому сержанту Віктору Синицькому. Той відзначився на операції «Магістраль». Став Героєм Радянського Союзу. Звільнився в запас. А за важелями машини — вже Володя Митрофаненко.

… Пригадується чомусь інша доля. Про те, як розчищаючи шлях колоні радянських військ, що виходили вже додому із провінції Бадахшан, із Файзабада, підірвалась на фугасі, загорілась ІМР — інженерна машина розгородження. За штурвалом сидів рядовий Ерік Ергліс.

З бронетранспортера, що йшов позаду зіскочив і побіг, ніби спринтер, на виручку Ігор Чуянів. Зі страшною силою, примноженою відчаєм, тягнув з люка, затиснутою бронею втратившого свідомість солдата. Упав в кювет з порваними на руках сухожиллями за секунду до вибуху. Зробив для сапера все, що було в людських силах.

…Знову в полум’ї і пилюці перевертався на мінному полі БМР. Журналісти відчували себе якось ніяково, сидячи на табуретках серед верблюжої колючки, ніби у партері, дивлячись з-під руки вдалину, де Митрофаненко і Шкитів викликали вогонь на себе і де знову по їхніх напружених лицях ллється піт і б’ють по броні, по вухах — до дзвону в голові — кувалди вибухів.

Фінал відбувся під запоною маскувальної сітки, де був підписаний акт: знищене мінне поле в квадраті… Один екземпляр з радянської, інший — з афганської сторони. Комісія в складі…

Назвали її склад. Головою виступив полковник Абдул Шукур. Серед членів комісії сержант Митрофаненко.

… Володя підійшов до столу і сів так, як він бачив по телебаченню — сидять при підписанні договору, глави держав. Стрижена хлопчача голова схилилася над папкою з актом. Нахиливши голову, відчував наростання дзвону у вухах. «Комісія постановила… — пробіг очима текст, — … в результаті тралення мінного поля і перевірки його саперами, а також собаками мінно-розшукової служби, мінне поле повністю знищене..

Це була мить його торжества, хоч Володя нічим себе не видав, не сказав ні слова. Він цю мить вистраждав у буквальному смислі цього слова. Він розумів, що такі підписи ставили його славні предки по всій післявоєнній Європі, але тільки що там наші хлопці писали на стінах, з розмахом білою фарбою: «Перевірено. Мін немає».

Багато наших українських бійців так і не повернулися з тієї страшної афганської війни. А в тих, хто залишився в живих і досі стоїть жахливий дзвін у вухах від її пекла.

Ось така братва гичка, — «мінен-пікнік», «інтернаціональний обов’язок», від якого нині дехто на владному олімпі бажає відхреститись, бо він їх, мовляв, туди не посилав, тож не бачить їхніх проблем. Ганьба, стид, позор на весь світ, а де ж совість і людяність?! Немає, через їх брак, урізаються Парламентом пільги афганцям і чорнобильцям. Тож недаремно ці сапери нині вже штурмують паркани Парламенту?! Безумовно, це добре, що наші солдати нині не приймають участь в афганській війні. Але там воюють і гинуть американці, німці, французи… і знову — розміновують свої і «душманські міни», виконуючи теж «обов’язок» і накази своїх. «вождів». Історія, на жаль, повторюється. І як тут не згадати слова головного героя з відомого кінофільму: «Схід — діло тонке, Петруха!».

Василь Слободяник
Категорія: Мої статті | Додав: rostik (14.08.2012)
Переглядів: 208 | Теги: Українці на мінних полях Афганістан | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: